З часом неодмінно все стихне, всі заспокояться, діалектична важкість сприйматиметься, як другорядний чинник підсумку історичних подій.
Я з радістю плентатимуся за твоєю спиною. Сидітиму десь поодаль, аби навмисно не влучати в твої очі. Й теж занотовуватиму щось своє, щось обнадійливе.
Сидимо в опломбованій тиші між двома моніторами, накопичуючи скляну енергію поглядів.
Ти боїшся запліснявіти тими історіями, котрими поважно довше дихають більш мудріші за тебе.
Не маючи доказів, ніколи не підійду до неї з тим зверненням — намалювати портал іншої мішені. Аби повернути тих, за ким не встиг.
Але ось це каміння, що сиплеться інколи градом з верхівок, для нас, ніби їхня душа.
Особливе місце турботи, куди дітей гарячого міста, наче дисидентів, відвозили на заслання. Це все тепер здається казкою.
Слова такі слова, за котрими більше горя, ніж за вчинками.
Все, що ти сьогодні чутимеш, в підсумку матиме єдиний сенс — щастя. А як того досягнути, на жаль, ніхто достеменно не визначить.
Все настільки вільно й зручно, настільки не регламентовано, спершу навіть здалося — то не з нами, то не про нас.