Сидимо в опломбованій тиші між двома моніторами, накопичуючи скляну енергію поглядів.
Ти боїшся запліснявіти тими історіями, котрими поважно довше дихають більш мудріші за тебе.
Не маючи доказів, ніколи не підійду до неї з тим зверненням — намалювати портал іншої мішені. Аби повернути тих, за ким не встиг.
Але ось це каміння, що сиплеться інколи градом з верхівок, для нас, ніби їхня душа.
Особливе місце турботи, куди дітей гарячого міста, наче дисидентів, відвозили на заслання. Це все тепер здається казкою.
Слова такі слова, за котрими більше горя, ніж за вчинками.
Все, що ти сьогодні чутимеш, в підсумку матиме єдиний сенс — щастя. А як того досягнути, на жаль, ніхто достеменно не визначить.
Все настільки вільно й зручно, настільки не регламентовано, спершу навіть здалося — то не з нами, то не про нас.
Нічого не бійся, ні до кого не озивайся, йди своїм маршрутом. Бувай, мені лишиться тільки за тебе молитись.
Ото ж дійсно, хай поки буде цей стілець, цей посуд розбитий від нудьги, ніж потім знову один і той же сценарій.