Відкривай нові таланти

Назад

ІРИНА ЦІЛИК: «Ми, українці, потребуємо діалогів одне з одним на усіх фронтах»

Новина
06.02.2018, 13:07
5052
«Я просто хочу не втрачати бажання пробувати щось нове. Хочу робити з любов’ю те, чим займаюся, адже це також часом речі, які від нас не зовсім залежать», – зізнається відверта Ірина Цілик. Дівчина поєднує дві професії – режисерки й письменниці. Вона одночасно творить у цих сферах і любить кіно й літературу однаково. Постійна праця над собою, саморозвиток і нові цілі дарують визнання й приносять результати. Ірина видала сім книг, зняла близько п’яти фільмів, здобула нагороди у двох галузях.
Про власні відчуття, досвіди, цінні поради митцям-початківцям та інше читайте у нашому інтерв’ю. У розмові з TalentsCollection Ірина розповіла про українські реалії у сфері кіно та літератури.


ПРО ПОСТІЙНІ ПОШУКИ СЕБЕ
– Якій діяльності Ви приділяєте більше часу: літературі, режисурі чи, можливо, ще якійсь?
– Так історично склалося, що література і режисура співіснують в моєму житті. За фахом я режисерка, але також уже давно пишу. Звісно, перші мої літературні спроби – це слабенькі дитячі віршики, але років десять-дванадцать тому я почала робити кроки в напрямку професійної літератури. В принципі, я і досі до цього йду, незважаючи на те, що маю різні видані книжки. Просто мене хитає, я пробую різне… Можливо, було би більш раціонально зупинитися на чомусь одному, але поки що я все одно в пошуку. Мені цікаво пробувати різне.
– Віддаєте перевагу письменництву або кіно?
– У мене то кіно, то література беруть гору. Важливо, що два роки тому я дозволила собі займатися лише тим, що люблю, бо до цього ще були якісь інші роботи. Мені завжди здавалося, що в нашій країні неможливо займатися виключно такими нібито неприбутковими видами діяльності, як режисура і література. Але зараз у мене є відчуття, що як тільки ти собі дозволяєш робити те, що дійсно любиш, воно починає відкриватися тобі з нових боків. Принаймні, так сталося у мене: коли я вирішила, що не хочу розмінюватися на якісь інші не надто цікаві для мене заняття, у мене раптом почалися приємні зміни у моєму творчому житті. Зокрема, моя літературна кар’єра почала рух у новому напрямку. Тому я, мабуть, вдячна собі за ці зміни, адже – як не дивно – ми собі іноді не дозволяємо займатися тим, що насправді любимо.
– Ви пишете і вірші, і прозу. У чому почуваєтеся впевненіше?
– Прози я мало пишу. Хоча я взагалі мало пишу. З віршами так само. Є дуже продуктивні автори, які постійно видають щось нове – багато їм пишеться. У мене ж це все набігами, періодами. Близько семи років у мене була перерва, коли мені взагалі майже нічого не писалося. Зважаючи на події останніх чотирьох років, навпаки відкрилися якісь нові шлюзи: раптом виникла сильна потреба писати, все фіксувати. За короткий час я написала масив різних текстів. Можливо, це збіг, а може пов’язано з тим, що мій чоловік пішов на фронт, – була потреба говорити з ним, зі собою – з цього вийшла збірка поезій «Глибина різкості».
Зараз знову вірші приходять до мене тільки інколи: це такі нечасті гості, які самі обирають, коли хочуть писатися. А що стосовно прози, коли нова ідея підступає, потрібно ще виділити у своєму житті достатньо часу і місця для її реалізації. Хороші прозові тексти «на колінці» не пишуться. От зараз я якраз відчуваю, що вже настав час для цього: в мені визріло щось нове, і я шукаю можливість це виписати. Тому я не можу сказати, в чому почуваюся більш впевнено. Це просто дуже різне. Це неможливо порівнювати.


З чоловіком Артемом Чехом і сином Андрієм, 2014. Фото: Facebook

ПРО ЛІТЕРАТУРНІ МОЖЛИВОСТІ
– На Вашу думку, можна навчитися писати?
– Є обдаровані люди, які ніби поціловані особливими силами, в них це відчувається дуже сильно, і скільки б ці люди не намагалися профукати свої таланти, їм це все одно не дуже вдається. Є й інші, що досягають високих професійних результатів, багато працюючи і наполегливо ідучи до своєї мети. Буває, справді, по-різному, й однозначної відповіді в мене немає на таке запитання. Мушу зізнатися, я досить скептично ставлюся до літературних шкіл, майстер-класів. Звісно, певна користь в цьому є, адже опинитися у колі собі подібних та значно сильніших за тебе майстрів дуже круто! Це дає сильний поштовх – такий чарівний пендель. На власному досвіді знаю, що після поїздок на різні літературні фестивалі, де я багато слухаю своїх колег, в мене виникає величезне бажання писати самій. Але чи ці епізодичні досвіди літературних тренінгів і майстерень справді можуть чогось навчити, не впевнена. Можливо, дати основи основ.
– То якби Вас запросили на захід такого типу, Ви б не взяли в ньому участь?
– Я вже пробувала себе в ролі лекторки: скажімо, минулого року їздила в гості до літературної школи в Карпатах, читала майстер-клас для її учасників. Ще були якісь схожі досвіди. Але я тільки зайвий раз переконалася, що це не моє. Можливо, я могла би когось чогось навчити, але відчуваю, що сама ще вчуся, тому наразі переважно відмовляюся від таких пропозицій.
– Для літераторів-початківців: як навчитися більш-менш об’єктивно оцінювати власні тексти?
– Я не знаю. Часом і у досить відомих письменників складні стосунки з самооцінкою. Ми всі дуже різні, універсальних рецептів тут бути не може. Якщо ж говорити про початківців, то, мабуть, корисно мати можливість показати комусь із майстрів свої роботи, послухати їхню думку.
З іншого боку, до відгуків, навіть від найбільш авторитетних для тебе письменників чи критиків, не можна ставитися як до абсолюту. Це доволі тонкі речі, ми знаємо чимало прикладів, коли досвідчені майстри помилялися у своїх оцінках відносно чужої творчості.
Я, до речі, зазвичай відмовляюся оцінювати чужі тексти. Тут же ще важливий принцип «Не нашкодь», адже можна необережним словом глибоко ранити людину. Водночас, не хочеться бути нечесною, коли бачиш слабкі тексти чи відверту графоманію. Тоді виникає запитання: «Як я маю вчинити? Чи говорити людині те, що я справді думаю, без прикрас?» Наразі дійшла висновку, що так. І все ж, з такими речами потрібно бути дуже обережними. Зрештою, будь-яке оцінювання чужої творчості – досить відносна штука.
Тому все, що я можу порадити початківцям, – це свого навчатися і чужого не цуратися (ой, ні, то вже не мої слова), а саме: багато читати, не варитися лише у власному соку, не боятися довіряти власній інтуїції, але й вміти прислухатися до думки інших. Важливо дивитися на світ з широко розплющеними очима, адже якщо ти зациклений на собі, то бачиш усе крупним планом, а часом для того, щоб побачити більше, треба відійти і спробувати подивитися на ті чи інші речі загальним планом – це я вже як режисер кажу (сміється).


Фото: YouTube

– Як Вам співпрацювати з іншими творчими людьми? Чи є така співпраця ефективною?
– У літературному середовищі є кілька близьких мені за духом людей, яких я вважаю своїми добрими приятелями, майже друзями: Сергій Жадан, Юрко Іздрик, Софійка Андрухович. Також великим авторитетом для мене є Оксана Забужко, й, кажучи щиро, вона багато в чому посприяла мені – і в професійному плані, і чисто по-людськи. У кінотусівці теж повно приятелів і друзів, з якими я співпрацюю. Щаслива їх знати близько, адже дуже класно мати серед колег однодумців, чиїй думці ти довіряєш і чиїми роботами надихаєшся. Спілкування і творча співпраця з різними майстрами своєї справи справді сильно збагачує, виводить на інший рівень. Дуже важливо бути поруч з людьми «своєї групи крові» і з тими, у кого хочеться безкінечно вчитися.
– Ваш вірш «Повертайся живим» декламує Джамала, співають ведучі ТСН, Сестри Тельнюк та інші. Коли Ви його писали, то чи могли сподіватися на таку популярність?
– З цим віршем у мене складні стосунки. Він доволі простий, це пісенна лірика, і, можливо, саме ця простота і вивела його в люди. Та мене в якийсь момент почало дратувати те, що він став моєю певною візитівкою. З іншого боку, цікаво спостерігати за тим, як твої тексти живуть своїм власним життям. Ти собі часом пишеш-пишеш і ні про що наперед не думаєш. Але в цього вірша справді цікавий шлях: спочатку його опублікувала у Facebook Оксана Забужко, потім потягнувся ланцюжок перепостів, і текст дійшов до сестер Тельнюк, які, власне, заспівали його першими з Kozak System. Відтак я просто з цікавістю вже спостерігала за його самостійним життям: якісь флешмоби, кавери… Особливо мене зачепило відео, де цю нашу пісню співає маленька дівчинка, сидячи на руках у військового. Є в цьому щось таке, ніби відпускаєш власну дитину у доросле життя, і вже спостерігаєш за її самостійним життям і успіхами збоку.

Вірш Ірини «Повертайся живим» у виконанні Сестер Тельнюк та KozakSystem:


ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Інтерв'ю з письменником і музикантом Павлом Коробчуком.

ПРО АУДИТОРІЮ В УКРАЇНІ
– Як Ви уявляєте свою аудиторію? Чи однакова вона у літературі й режисурі?
– Я до кінця не впевнена, хто всі ці люди, тобто моя аудиторія. Точно знаю, що це різні люди. 2016 року я мала особливий досвід з книжкою «Глибина різкості»: ми поїхали у спільний тур з Іздриком, бо в нього вийшла нова книжка, і в мене також у той же час, тому видавець об’єднав нас в один тур. При тому, що ми з Іздриком – зовсім різні, і книжки ці наші нічим не схожі, але, зрештою, це був такий надзвичайний досвід – проїхати 27 українських міст за півтора місяці. Щодня перед нами були інші люди, і щоразу було відчуття якогось челенджу, коли ти маєш за годину-дві пробити лід і налагодити діалог із аудиторією. Дехто спершу сприймав нас холодно, а дехто зустрічав як старих знайомих. Так чи інакше, було дуже корисно зустрітися лицем до лиця з різними читачами.
Тож так, це різні люди. Я помітила, що стосовно прози часто отримую відгуки від людей старшого віку і це дуже цікаво – мати співрозмовників зовсім іншої вікової категорії. Є читачі, яких я відчуваю і бачу в своєму літературному житті досить довго, які нібито ростуть разом зі мною, адже вони були зовсім юними, коли в мене вийшла ще моя перша проза – підліткова книжечка «Післявчора», і я отримувала тоді від них відгуки, й отримую тепер. І вони, і я змінюємося, ростемо, але при цьому залишаємося в контакті. Вони пишуть мені, приходять на зустрічі і це страшенно кайфове відчуття.
Що стосовно сфери кіно, поняття не маю, чи є в мене якась «моя аудиторія». Будемо відверті: насамперед я працюю для тих людей, яких люблю, а якщо бути ще більш відвертою, то для самої себе. Все одно ж я пишу те, що мені цікаво, але тим приємніше, коли відчуваєш, що для когось це може бути так само важливим, потрібним і те, що ти пишеш, зачіпає інших людей глибоко за живе. Реакції – дуже важливі для творчих людей, не думаю, що є такі, яким абсолютно неважливо, як сприймається їхня творчість іншими.


Всеукраїнський тур Ірини з Іздриком, 2016. Фото: oa.edu.ua 

– Власне, якого зворотного зв‘язку Ви зазвичай очікуєте від Ваших читачів або ж глядачів?
– Важко сказати, чи я чекаю чогось конкретного, але бувають ці щасливі моменти, коли ти бачиш, що хтось прочитав/побачив твій твір саме так, як хотілося. А буває ще крутіше: коли хтось це прочитав зовсім по-іншому і побачив у цьому щось те, що ти нібито свідомо не закладав. Зрозуміло, що деякі образи можуть зовсім по-різному прочитуватися. Тим цікавіше дістати іноді геть несподіваний погляд збоку. І так, я дуже вдячна тим людям, які приходять на зустрічі. Більше того – бачу, що останнім часом зросла цікавість аудиторії до літературних подій. Зокрема, до виступів поетів, адже поетичні читання в Україні часто збирають великі зали.
Такого зараз немає у західній та центральній Європі. Я часто спілкуюся з молодими поетами-однолітками звідти і вони приємно шоковані тим, що у нас тут зараз такі активні слухачі. Наприклад, у Німеччині молоді автори дуже добре підтримуються державою, мають вагому грантову допомогу, але не мають аудиторії. Вони всі стверджують, що до них на читання приходить близько десяти людей, «і те, якщо наливатимуть безкоштовне вино». У нашій країні немає такої державної підтримки, а от активний пошук діалогів одне з одним на всіх фронтах – є. Зараз очевидно важкі часи, ми, українці, розгублені і шукаємо відповіді на наші питання, тому абсолютно в різних містах, навіть там, де люди взагалі не ходили раніше на літературні зустрічі, – тепер приходять. Це щось нове для нас. Принаймні, з мого досвіду.
– То Ви вважаєте, що література в Україні зараз розвивається більше, ніж раніше?
– Мені важко бути об’єктивною, бо все одно ж я всередині процесу, але зважаючи на кількість нових видавництв і конкурентноспроможних видань, які в останні роки з’явились на ринку, здається, що можна говорити про очевидний рух уперед. А ще подивіться на цю кількість літературних фестивалів. Такі гіганти, як Львівський форум, Київський арсенал – це сотні літературних заходів, крутих гостей, велетенські черги людей. Звісно, не такі великі як, можливо, хотілось би. А втім у мене є відчуття, що літературне життя в Україні зараз реально пульсує.


Фото: Тетяна Суслова

ПРО РЕЖИСУРУ, УКРАЇНСЬКЕ КІНО Й АКТОРСЬКІ ВМІННЯ
– Як взагалі виникає бажання створювати кіно в українських реаліях? Чи важко це?
– У кіно зараз теж усе стало значно більш оптимістично, ніж колись. Коли я закінчувала університет, ситуація була дуже депресивна; українська кіноіндустрія переживала тоді період великої кризи, і для молодого автора зняти свій кінофільм було чимось абсолютно нереальним. Сьогодні державна підтримка і те, що Державне агентство України з питань кіно впровадило систему пітчингів (відкритого конкурсу, де автори подають свої роботи і мають можливість виграти й отримати кошти на створення своєї стрічки) відкрили нові можливості. Завдяки цьому, приміром, багато молодих режисерів, навіть таких, які щойно закінчили навчання, отримали бюджети на свої дебютні фільми. Знімається багато всього – вдалі й не дуже фільми, але, принаймні, є відчуття процесу і повноцінного руху. Очевидно, що кількість рано чи пізно переходить в якість, тому давайте ще трохи підростемо, а наразі не будемо збавляти темпу.
Особливо цікаво спостерігати за тим, що відбувається з документальним кіно: чимало цікавих сильних проектів відбулися за ці останні кілька років. Я також нещодавно спробувала себе в ролі документалістки – ніколи не думала, що зніматиму щось таке, але долучилася до проекту «Невидимий батальйон». Троє режисерок (і серед них я) зняли 6 короткометражних фільмів-портретів про різних жінок на війні – з цього вийшов кіноальманах. Зрештою, участь в цьому проекті подарувала мені дуже особливий досвід – і професійний, і особистий.

Уривок з «Невидимого батальйону», героїня – Андріана Сусак. Режисер – Ірина Цілик: 


– А Ви не плануєте зняти повний метр?
– Як не планую? Звісно, планую. Всі планують рано чи пізно. Зараз я працюю над новим проектом: це документальний повнометражний фільм. Все це доволі дивно і несподівано для мене, я завжди думала, що буду режисеркою тільки ігрового кіно, але зараз є відчуття, що нинішня реальність настільки більш вражаюча за будь-які вигадки, що хочеться фіксувати її, зупиняти ці миті.
– Що Вам найбільше подобається у процесі режисури? Бо ж там і адміністрування, і творча робота…
– Ні, в режисурі немає адміністративної роботи. Для цього в кіноіндустрії є спеціально навчені люди. Режисер – це диригент великого оркестру, що має звести докупи всіх і все, а це часом справжня магія (усміхається). Я найбільше люблю в кіно те, що воно відкриває тобі двері в різні паралельні світи і дарує відчуття команди. Адже якщо в літературі ти можеш бути самітником, то кіно – це завжди командна гра. Я страшенно люблю це відчуття, коли багато різних людей зростаються в один організм і разом працюють на результат. Такі особливі миті, які важко описати словами; об’єднати всіх, заразити різних професіоналів своєї справи вірою у твій проект – особлива місія режисера (сміється).


Іра з режисером монтажу Юрієм Грузиновим на зйомках фільмау Ірини «Дім». Карпати, 2016 . Фото: day.kyiv.ua

– Що Ви як кінорежисер найбільше цінуєте в акторах?
– Коли йдеться про пошуки потрібного актора чи акторки на роль, я в першу чергу полюю на особливі органічність, пластичність, вміння природно існувати в кадрі, відкриватися для спільних експериментів, багато вчитися, зокрема вчитися разом. Насправді, ми, українські кінематографісти, усі вчимося зараз знімати кіно – йдемо тонким льодом, багато помиляємося, часто йдемо навпомацки, але все ж ідемо вперед дедалі впевненіше. Це стосується різних кінопрофесій, і акторів зокрема. Біда в тому, що у нас фактично немає сильної акторської школи. КНУ театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого не дає цього: там переважно готують акторів театру. Після навчання ж першу свою практику вони мають у серіалах і телефільмах, і відтак уже починається профдеформація. Художнє кіно і телефільми мають дуже різну специфіку! На знімальних майданчиках серіалів, як правило, від акторів вимагають доволі спрощених шляхів подолання задач, які перед ними ставляться. А до такого фастфуду швидко звикаєш...
Тим не менше, в Україні зараз повно цікавих акторів – самобутніх, глибоких, віданних своїй професії невтомних «солдатів», що готові проходити з режисером разом вогонь, воду і так далі. Це щастя – знаходити одне одного, і хороші свахи, тобто кастинг-директори, часто можуть допомогти в цьому. Одне слово, процес іде.


На знімальному майданчику. Фото: Facebook

ПРО МАЙБУТНЄ
– Над цим працюєте зараз? Поділіться планами.
– Якщо чесно, ділитися планами – невдячна справа: проговорюючи свої плани наперед, ти ніби вже виконав їх, а, насправді, ж ні. Тому я думаю, що найбільш особливі плани треба тримати при собі й не ділитися ними ні з ким.
Але якщо говорити про якісь бажання, то я сама собі бажаю щоб мені й далі всього хотілося. А що саме це буде – хто його зна: можливо, я писатиму щось зовсім нове, можливо, знову зніматиму щось те, про що й не думала зовсім.
З того, що точно видно на горизонті, – наступного року я працюватиму над великим документальним фільмом про дітей, які живуть у прифронтовій зоні, про ніжний підлітковий вік і про те, як часом ти стоїш на роздоріжжі перед новими можливостями і не знаєш, що вибрати. Власне, ці роздоріжжя трапляються нам усім і в будь-якому віці. Тож нема чого говорити про плани, просто лупаймо скелі, кожен – свої, і все якось буде.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сучасний український письменник Юрій Андрухович поділився порадами для письменників-початківців.

Спілкувалась: Христина ПРОЦИК
Тільки авторизовані користувачі можуть залишати коментарі

Дивіться також