Слідами «Золотої Дзиґи»: думки кіноакадеміків про першу українську кінопремію

Вручення «Золотої Дзиґи» стало святом для українського кіносередовища. Премію охрестили «Українським «Оскаром», тому червоні доріжки, дорогі смокінги і довгі сукні виглядали пишно, урочисто і дуже передбачувано.

Та чи настільки передбачуваними були результати? Нагадаємо, що більшість нагород взяв фільм «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка. З якими проблемами в роботі зіштовхнулися кіноакадеміки? Адже формування організації, голосування, сама церемонія пройшла менш як за три місяці. Чи не є конфліктом інтересів те, що часто номінанти і кіноакадеміки є одними й тими ж людьми? І головне, яким чином нова кінопремія може вплинути на розвиток кіногалузі в Україні? Ці питання LB.UA поставили кіноакадемікам, серед яких є як теоретики, так і практики кіно.


Олександр Гусєв, кінокритик


Фото: Facebook / Docudays UA

Результаты вполне предсказуемы и отражают вкусы и представления нашего киносообщества. По счастью, обошлось без откровенно стыдных решений, но и о том, что первое вручение наград киноакадемии задало какой-то более высокий стандарт, говорить не приходится.

Никаких проблем [с выполнением обязанностей киноакадемика] не возникало, система голосования и просмотра организована весьма удобно.

Относительно конфликтов интересов — безусловно, он может быть, однако не думаю, что это каким-то образом сказалось на результатах, учитывая общее количество голосующих. К тому же, я не представляю себе системы, благодаря которой удалось бы этого избежать.

Нашему кинопространству отчаянно не хватает обсуждений и аналитики, и «Золотая Дзиґа» является хорошим информационным поводом для активизации дискуссий. Вполне вероятно, награда приобретёт подлинный вес, станет подспорьем в карьере талантливых молодых кинематографистов и утешительным призом продюсерам, проекты которых постигла общая прокатная участь украинских фильмов.


Катерина Сліпченко, кінокритикиня


Фото: з архіву Катерини Сліпченко Катерина Сліпченко

Я вважаю, що забагато нагород дісталося одному фільму. Не було настільки очевидного фаворита. Неправильним було, що в номінації «Найкращий фільм» не представлені документальні фільми, а також що в одній акторській номінації номінували роботи в короткому та повному метрі. Організаційно все було в порядку.

Чим більшою буде кількість фільмів у конкурсі та членів у кіноакадемії, тим об’єктивнішою буде картинка.

Будь-яке визнання, тим більше на батьківщині, стимулює кінопроцес. Хоча головне, звичайно, ідеї та можливість їх реалізовувати.


Алік Шпилюк, кінознавець, арт-директор Української Кіноакадемії


Фото: Facebook / Українська Кіноакадемія - Офіційна сторінка Алик Шпилюк и Юлия Синькевич

Як на мене, результат був очікуваний. Я поважаю думку спільноти академіків. Хоча особисто можу не погоджуватися з якимись рішеннями.

Це була перша церемонія. Тому, напевно, через брак часу і досвіду, були якісь технічні негаразди. Найголовніша проблема полягала в тому, що якась кількість академіків – комп’ютерно-неписьменна. Все відбувалося в режимі он-лайн: перегляд, голосування, реєстрація на церемонію. Доводилося в режимі ручного керування їх вчити, як себе працювати на комп’ютері, на які кнопочки натискати.

Конфлікту інтересів немає, бо є закон великих чисел. Якщо ми, умовно, маємо триста чоловік кіноакадеміків, то навіть, якщо авторів фільмів десять і вони проголосують за себе, то інші двісті дев’яносто – голосують так, як їм підказує художній смак чи їхня сумлінність. Дехто з номінантів вирішили, що вони не хочуть ставати членами академії до того часу, поки їхні фільми заявлені в конкурсі. Набір ми призупинили на час голосування, бо неможливо одночасно приймати нових членів, обробляти голосування і готувати церемонію.

Нам здається, що функція Національної кінопремії – виявляти найбільші досягнення в національному кінематографі і тим самим популяризувати його серед найширших кіл, привертати увагу до досягнень українського кінематографу і підштовхувати споживачів інформації до перегляду цих фільмів у кінотеатрах.


Сергій Буковський, режисер, переможець у номінації «Кращий документальний фільм»


Фото: nv.ua

Если говорить о документальном кино (премия ведь названа в честь Дзиґи Вертова, я так понимаю) — у меня очень смешанные ощущения. Победила наша «Главная роль». Но победить могла любая картина из пяти. Все фильмы сильные и глубокие. Объездили белый свет и достойно представляли страну в мире.

Сегодня много говорят о возрождении украинского кино и даже его «новой волне». Могу сказать ответственно – неигровое кино не нуждается в возрождении. В номинанты могли попасть еще несколько отличных картин.

Что касается игровых категорий, настоящего лидера не было – таково моё мнение. Честно говоря, не называю фильмы, которые меня ужаснули, потому что не хочу обижать людей – ведь они старались, не спали ночами, работали в меру своих сил и способностей. Приятнее говорить о тех фильмах, которые мне понравились. Вот, например, короткий метр порадовал яркими запоминающимися работами.

Не было особых проблем с организацией. Смотрел, голосовал. Мне странно, правда, почему такие преференции были отданы правлению. Почему именно оно должно определять короткий список. Так в Голливуде? Вот и ведущий всё время неудачно сравнивал «Дзиґу» с «Оскаром» во время церемонии. Как-то все это по-хуторянски опять получается.

Согласно уставу, я не голосовал за «Главную роль». И за Анатолия Химича, киноператора нашей картины, тоже не голосовал. Хотя очень хотелось. Он замечательно снял картину. Конфликт в другом. Что считать критерием отбора? Год производства? Фестивальное участие? Успех? Зрительско-прокатный? Так это не приз зрительских симпатий. Премия создана для оценки профессионалов! Предвижу конфликт человеческий. Люди, которые не снимали после 1991 года, - вне академии. А почему? Нет среди академиков ни Саши Коваля, ни Мурата Мамедова, ни Толи Сырых. Я говорю только о документалистах, и это далеко не полный список.

Если киноакадемия не превратится в очередной «междусобойчик», то она может сделать очень много. Понятно, что с первых шагов трудно все «смонтировать» перфектно. Но непрозрачность и скорость, с которой премия была создана, вызывает раздражение и непонимание многих моих коллег.


Валерія Сочивець, режисерка, продюсерка, одна із засновниць об’єднання СУК (Сучасне українське кіно)


Фото: Макс Требухов

Результати деякі порадували, деякі не дуже. Ми передбачали, що «Цвях», дипломний фільм Філіпа Сотниченко, не виграє у «Кров'янки» Аркадія Непиталюка, бо він дорослий і досвідчений режисер, викладач КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. Колись Філіп вступав до нього на режисуру і не потрапив, і нам дуже приємно бути в одній номінації.

Сайт проекту трохи спочатку погано працював, але організатори завжди вчасно відповідали на листи, запитання, одразу реагували на технічні помилки і швидко їх виправляли. Розумію, що це перший рік і всі зіштовхуються з різними проблемами, але це досвід.

В цілому, такі події дуже важливі. Сподіваюсь, наступного року буде більше молоді серед номінантів та переможців, бо вже час створювати сучасне українське кіно.

Золоті Дзиґи – це добре, але як кардинально це може допомогти в майбутньому, я не знаю. Грошові призи корисніші, режисер чи продюсер одразу можуть їх вкласти в наступний проект, для подальшої фестивальної дистрибуції, саме це має впливати на розвиток українського кіно.